Герої не вмирають

Поділитись:
WhatsApp
Viber

Вони не шукали визнання, віддаючи свої життя за Україну. Вони не чекали, що колись їх будуть називати героями, а хотіли лише справедливості та миру. Але війна нещадна, вона скалічує життя та забирає найдорожче. Так трапилося з кам’янчанином Максимом Самойловичем, який загинув у зоні АТО 12 вересня 2016 року, залишивши болючу рану у душах своїх рідних.

Народився Максим Самойлович у Німеччині, де його батько, будучи військовим, проходив службу. У дворічному віці Максим разом з батьками переїхав до Дніпродзержинська (сьогодні Кам’янське), тут закінчив школу №37 та професійно-технічне училище №26, отримавши спеціальність «газоелектрозварювальник».

– Він з самого дитинства був справжнім чоловіком, – розповідає батько Максима Олександр Олексійович. – З шести років він займався хокеєм. Син захищав та заступався за слабкіших, прагнув справедливості, це може підтвердити кожен, хто його знав. Максим цінував дружбу, постійно підтримував зв’язок з товаришами. Я військовий, тому в нашій родині прийнято спілкуватися уставними словами. Навіть у АТО хлопці дивувалися, що Максим так вільно спілкувався з командуванням за всіма правилами. У дитинстві він часто ходив зі мною у військову частину, Максим пишався мною, але ніколи не хотів бути військовим.

Строкову службу Максим проходив у лавах Повітряно-десантних військ Збройних сил України. До АТО Максим Самойлович працював у залізничному цеху ПАТ «ДніпроАзот», був одружений та виховував двох доньок. Він дуже любив батьків, всіма силами підтримував та оберігав добробут своєї родини.

Як згадує батько Максима, син прагнув поїхати на Майдан, але близькі переконали його не робити цього.

– Коли почалися військові дії на сході, у розмові з Максимом проскакували думки, щоб поїхати туди, – згадує батько загиблого, – але ми казали: «Синку, подумай, в тебе ж двоє діточок!» Пройшов час, і в Максима прихватило спину, адже він працював у залізничному цеху. Його поклали у лікарню. Через два тижні він виписався і повинен був вийти на роботу. Саме в цей день мені подзвонив з військкомату знайомий і запитав: «Чого твій син іде добровольцем?» Для нас це стало шоком, адже нікому він нічого не говорив. Як потім пояснив, він не хотів, щоб ми хвилювалися.

28 липня 2015 року чоловік був мобілізований добровольцем. Проходив службу переважно у Маріупольському напрямку у складі 2-ї роти 37-го окремого мотопіхотного батальйону 56-ї окремої піхотної бригади. Приймаючи участь у АТО, Максим Самойлович з позивним «Сом» неодноразово був відзначений командуванням.

– Де проходив службу Максим, ми тільки здогадувалися, адже повідомляти таку інформацію не можна було. По телефону казав, що все добре і там не стріляють, а на задньому фоні було чутно гуркіт та вибухи, – розповів Олександр Олексійович.

12 вересня 2016 року молодший сержант Самойлович загинув під час обстрілу з САУ 2С1 «Гвоздика», знаходячись на бойовому посту позицій українських військових поблизу села Чермалик Волноваського району.

– Перед заступом у наряд Максим подзвонив своїй дружині, пообіцявши передзвонити ввечері. Коли ми не дочекалися дзвінка, в душі закралася моторошна підозра, – згадує батько про те, як дізнався про смерть сина. – Через день до нас приїхали з військкомату, і я одразу зрозумів, що щось трапилось. Була надія, що він поранений, але військові відповіли, що Максим загинув. Я у шоці ледве дійшов додому, щоб повідомити страшну звістку його матері, але без слів вона все зрозуміла. Цей душевний біль після втрати сина в нас залишився на все життя. Як би там не казали, що час лікує, але він завжди буде з нами в нашому серці до останнього подиху.

15 вересня Максим Самойлович був похований у рідному місті на Алеї Слави кладовища Соцміста. Посмертно був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та іншими нагородами.

– Мій син був небайдужим до чужого горя. Вже після смерті Максима моя дружина віднесла до чоботаря на ремонт взуття онучки, – згадує батько Максима Самойловича. – Коли прийшла забирати чобітки, дала гроші і залишила решту чоботарю зі словами «Пом’янете мого сина, він загинув у АТО». Чоботар, дізнавшись, що це Максим, не захотів брати грошей. Чоловік розповів, що якось він стояв недалеко від базару на Соцмісті, йому стало зле і він впав. Перехожі проходили повз нього, думаючи, що він п’яний, і лише Максим допоміг чоловіку дістатися до лікарні. Я завжди пишався своїм сином, адже він був справжнім патріотом і героїчно загинув при виконанні бойового завдання, захищаючи цілісність своєї Батьківщини.

Сьогодні єдине, чого прагне батько загиблого Олександр Самойлович, – увічнити пам’ять про сина. Навесні 2017 року у школі, де навчався чоловік, була встановлена меморіальна дошка. Батько Максима ініціював процес перейменування вулиці на честь сина, але цю ідею не підтримали присутні на громадських слуханнях, переважна більшість з яких були пенсіонери, для яких радянське минуле важливіше майбутнього їхніх онуків.

– У нашому місті приблизно 40 бійців, які загинули у зоні АТО, і вони гідні того, щоб їхніми іменами були названі вулиці в нашому місті, в цьому і полягає збереження пам’яті про них. Люди ніколи не зрозуміють болю втрати своєї дитини, але я навіть ворогу не побажаю пережити таке. Тому я буду робити все можливе, аби зберегти вічну пам’ять про сина, – сказав батько Максима Самойловича.

Слова Максима Самойловича, написані на фронті. Батько знайшов цього листа у речах сина після його загибелі.

«Не обмани себя»

Не хочется мне врать себе и вам,
я сам еще не понял, не разобрал,
что происходит здесь, в АТО.
Да, здесь стреляют, убивают.
Простой народ страдает, терпит,
что есть сил последних.
Не понимаю, что ждет нас дальше
в стране, которую ми защищаем,
за что воюем второй уж год,
Ведь я вижу, слышу, что
Ничего так и не поменялось.
Все только хуже, ложь достала
Терпеть, я буду что есть сил бороться 
И выполнять свою работу так, как надо,
Чтоб показать пример другим,
что нужно нам меняться. 

К. Кіба

16.11.2017
Категорія: Новини
Теґи: погибший участник АТО